«Читач одягає твій текст, як золотий ланцюжок, щоб уже ніколи не знімати», – каже Маріанна Шутко

0Приводом для нашої розмови стало те, що Маріанну напередодні її невеликого ювілею, відзначеного минулого тижня, прийняли до Національної Спілки Письменників України. Для Срібної Землі це досить таки рідкісне явище. Із близько десяти претендентів із Закарпаття, яких наша обласна організація рекомендувала для вступу у Спілку, Президія прийняла тільки двох. Це безперечний успіх.

Але не єдиний у житті Маріанни – журналістки «Новин Закарпаття», якій за два роки вдалося видати три поетичні книги. Мало того – дві з них («Феєрверк багряної шипшини» та «Стенокардія») отримали премії, причому друга – всеукраїнську. Читачам, безперечно, буде цікаво дізнатись думки Маріанни, адже це одне з небагатьох інтерв’ю, у якому відома журналістка краю сама відповідає на питання. Тож знайомтеся: нове амплуа, новий статус цікавої і неординарної Маріанни Шутко.

– Що для тебе бути письменником?

– Бути письменником – це не статус, а стан душі. Багато пишу, але не всіма творами ділюся в Інтернеті зі своїми шанувальниками. Бо хто тоді буде купувати мої книги? Знаходжу час для читання, але цікавлюся не тільки літературою. Надихають історія, психологія, політика, наукові та медичні статті. Тому для мене бути письменником – всебічно розвиватися, рости, постійно вчитися, розширювати кругозір, як би це не звучало банально. Але до цього приходиш не одразу. Спочатку доводиться пройти через незбориме бажання виговоритися, виписатися, вихлюпнути те, що наболіло.

– Чи успіх не заважає тобі жити? Що змінилося після того, як про тебе заговорили як про письменницю?

– Навпаки – успіх допомагає жити. Хоча я не думаю про нього взагалі. Бо якщо вже тобі пощастило народитися і реалізовувати себе в чомусь – це вже успіх. Не можна перетворювати власне життя на чернетку. Потрібно жити тут і зараз. Думати про майбутнє, а з минулого брати тільки найкращі миті. Вірити в Господа – без нього й не до порога – переконалася неодноразово. До речі, я не завжди такою була. Після народження сина моє життя кардинально змінилося на краще. Мій Любомир для мене найбільше відкриття у світі. Щодня він дивує мене і вчить радості. Ось буденний приклад: вийшли на вулицю з ним гуляти. Холодно і сніг пролітає. Хочу вдягти йому рукавиці на руки, а Любчик не хоче. Я лаю погоду в душі і раптом чую радісний вигук: «Мамо, сніг!». Син почав танцювати і ловити сніжинки. Радіє. Сміється. У його оченятах так багато сонця. Мій поганий настрій розтанув, як сніжинка. Вміє він заряджати мене позитивними емоціями. Виховує маму (сміється). Спасибі йому за це!

– Премія «Дебют» – це перша твоя нагорода в літературі. Вона тебе здивувала чи більше порадувала?

– «Мрії здійснюються!» – вигукнула я тоді, коли почула про перемогу у «Літературному дебюті». Мені вручили ще й фінансову винагороду! Гарні спогади залишила та подія. Зізнаюся: ця перемога належить не мені, а моєму Любчику. Хоча довго йшла до першої своєї поетичної збірки «Феєрверк багряної шипшини». З певних причин навіть відтягнула її появу на світ. Батьки й друзі переконали, що треба. За «Сонцехолод» і «Стенокардію» щиро вдячна Віктору Івановичу Балозі. Він підтримав мої книги фінансово. Без нього вони б не вийшли. Але стимул для роботи над ними, безперечно, дав «Дебют».

0

– Третя твоя книга перемогла у конкурсі за межами Закарпаття. Твоїми конкурентами були відомі поети, які вже давно працюють у літературі. Хто саме? І чому твоя книга отримала більше голосів? На твою думку звичайно.

– У Миколаєві на Львівщині у березні цього року «Книжкова толока» вперше проводила всеукраїнський конкурс серед поетичних та прозових книг. «Стенокардія» отримала перше місце в номінації «Поезія». Подарунок шикарний – організатори видають переможцям по книзі. Моїми конкурентами були видатні поети Кость Москалець з Чернігіщини та Олександр Косенко з Кіровограда. Свою перемогу пояснюю тим, що моя збірка поезії – оригінальна. В ній продумано все до дрібниць. Багато поетичних та видавничих знахідок. Крім того, назва кожного вірша написана вручну, кожен вірш має власні пульс та кардіограму. Мені багато хто дорікає назвою. Але стенокардія буває і від щастя. Принаймні, у мене так. Думаю, читачі відчули це, відчули емоційність та щирість моїх творів, оцінили естетику видання (дякую видавництву «Ліра»), якість поліграфії… Тому, певно, і проголосували за мене.

– Із трьох твоїх книг дві отримали нагороди. Ти наперед прогнозуєш успіх своїх книг чи воно якось виходить само собою?

– Кожна моя книга – це вагітність із токсикозом. Кожну виношувала, мов дитя. І ставлення було, як до дитини. Якщо я – творець поезії, то й несу відповідальність за «будинок», в якому вона житиме. Хотілося, аби їй там було затишно, щоб не штовхалася одна з одною на сторінці, аби шрифт не втомлював око читача. Словом, люблю креативний мінімалізм в оформленні моїх збірок. Це постаралися Олена Кухарська та Ганна Пономаренко. І найменше думаю про успіх. Я пишу щиро. Можливо, не всім подобається моя поезія, але звинуватити мене у фальші – гріх. До речі, читачів не обдуриш. Вони відчувають щирість підсвідомо.

– Багато письменників по кілька років не видають жодної книги. Тобі вдалося за два роки видати три книги. Звідки береться матеріал та натхнення?

– Моя емоційність приносить мені не тільки шкоду, але й користь. Бо допомагає творити поезію. Пишаюся своєю спостережливістю. Завдяки їй пишу прозу. Подобається перебувати в процесі написання поетичного тексту. Цей стан можу порівняти з одержимістю – раллі-оргазмом. (сміється – пр.авт. В.К.). Все залежить від ритму й тональності віршів. Ніколи не знаю, який вірш напишу. Рима та внутрішній голос ведуть за собою. Часто вірші сняться, тому маю безсонні ночі. Але боюся ходити по колу. Краще – по лезу меча.

– Твій талант дістався тобі у спадок? Хтось із батьків чи родичів пише?

– І мама, і тато – обоє талановиті. І тепер пишуть. Мама дуже гарно співає. Вона в мене – вчителька. Тато – музикант і художник. Це – дар від Бога. В житті реалізувався як будівельник. Знається на столярській і ковальській справах. Влітку з малюком трохи гостювали в них у селі. Батько зробив фантастичні вулики. Бджоли живуть там, наче в казці. Обов’язково напишу про них нариси.

– Чимало у твоїх збірках еротичних текстів. А що для тебе еротика?

– Сприймаю еротику як стиль життя. Це – магнетизм, «хімія», яку випромінює душа. Це смак у всьому, до чого має стосунок людина. Для мене еротика не має нічого спільного з хтивістю і вульгарністю. Еротична жінка – це впевнена в собі жінка, з почуттям гідності, цілеспрямована і водночас – ніжна. У такої жінки не тільки душа-очі-одяг-манери-хода еротичні. Вона змінює світ на краще. Вона надихає на творчість і любов. Ніби навколо неї літають янголи і розливають дивовжний парфум.

– У твоїх творах розкриваються надто інтимні теми. Як це сприймає публіка? І як ти наважуєшся озвучувати це на сцені?

– Нещодавно мене запросила на літвечірку ужгородська поетеса Ольга Мацо. У кав’ярні–музеї «Під Замком» (СНЕК) при запалених свічках ми читали інтимну поезію. Надзвичайно романтичний і чуттєвий відбувся вечір. Там зібралася молодь, тому я почувалась мов риба у воді. Ті вірші ніколи б не зачитала перед старшим поколінням людей. З власного досвіду знаю, що вони не сприймають інтимну лірику, а відтак починають засуджувати автора, ототожнювати його з ліричними героями. Звісно, є вірші, які я не можу читати на загал. Мені здається, що я оголю не тільки душу, але й тіло.

– А наскільки твоя творчість автобіографічна?

– Я зчитую біль чужих сердець. Так мені хтось із поетів написав на літературному сайті. Бо теж ставили мені це питання. Коли ти написав вірш, затим опублікував його – все: це вже не твоє творіння. Це творіння того, хто читає. Читач одягає твій текст. Хтось просто приміряє, як кофту. Хтось, як золотий ланцюжок, щоб вже не знімати. Вірші – це взагалі «класна річ». Їх можна любити й ненавидіти, але ніколи не можна бути байдужим. Їх можна носити в серці, наче в сумочці чи у мобільному. Звісно, якщо вивчиш напам’ять. Навіть якщо й не вивчиш, то запам’ятаєш і назву, і сюжет, і автора.

– Хто із поетів тобі близький? Чию творчість вважаєш «своєю»?

– Обожнюю творчість Василя Стуса та Марини Цветаєвої. Це – класики. З сучасників – Ігор Павлюк, Сергій Татчин, Йосип Струцюк. До речі, пан Струцюк для мене – відкриття цього року. У нього розкішні верлібри. Воістину: поети без віку! Їхня душа завжди молода. А душа – це поезія. Дуже подобається мені творчість Івана Гентоша, Ярослава Чорногуза, Ярини Брилинської, Ганни Осадко, Яни Устимко, Сергія Осоки, Оксани Суховій, Світлани Костюк, Галини Гнатюк, Софії Кримовської. Аби перерахувати всіх поетів – сторінки буде замало. А на ваших віршах виросла.

– Тебе з твоїм журналістським досвідом не тягне на ниву прози?

– Я давно вже на ниві прози. Паралельно пишу вірші, новели, оповідання, пєси і навіть дитячі казки та філософські казки для дорослих. Чомусь вирішила, що першими мають з’явитися у світ власне поетичні книги. Нині готую рукопис новел і шукаю меценатів, аби видати книгу.

Василь КУЗАН, газета “НЕДІЛЯ”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *