Як ужгородські чоловіки «полюють» на жінок

000Зима в Ужгороді – це пора філософська. Бо в усі інші пори року думати просто ніколи. А от зараз не лишається вже нічого іншого, як тільки міркувати собі, споглядати і переварювати отримані враження. А про що ще може думати чоловік, як не про жінок! Особливо коли це ужгородські жінки!

Не можна сказати, що я не люблю жінок. Ну й не те, щоб зовсім вже голову від них втратив. Ні, я завжди ставився до них тверезо. Хоча не люблю останнього слова. Є у цьому щось від судової процедури і отих реалій, яких завжди прагнув уникнути. То ж скажемо так – ставлюся раціоналістично. Гіршою за жінку може бути тільки її відсутність. Тому все ж треба – як би не кортіло це обминути. Але з почуттям міри і холодною головою.

В Ужгороді починається зима. Жінки самі кидаються у вічі. Якщо раніше щось відволікало від їх споглядання, то тепер вже нічого. Листя опало, видно далеко. Дивитися хочеться. Бачиш те, чого не бачив улітку. Ясно, що вони зараз одягаються більше, але все одно повітря прозоріше, тому суть якось зрозуміліша.

Вони сунуть на тебе – великими групами. Хочеться кожну зрозуміти, збагнути її глибинну суть. Сапер – то безнадійний ведмідь порівняно з чоловіком, який полює на жінку. Тоді весь зникаєш, розчиняєшся у ній, твоє тіло випаровується, лишаються самі кінчики пальців, які ковзають, наче по клавіатурі. Навіть робиш це не ти, а щось поза тобою, що існувало вічно – до тебе і після тебе. Коли я дивлюся на ужгородських жінок, то перше, що с плазує у мозкові, це відчуття неможливості пізнати їх до самої глибини їхньої душі. Бо таке враження, що під дном – там наступне дно, під ним – ще одне. І так далі. Наші жінки нескінчені.

Ми полюємо на них, а вони – ні. І це дивно тільки на перший погляд. Бо жінки не мають генетичного досвіду полювання. Вони просто намагаються збирати нас до кошика, як гриби.

Вони здатні знайти нас де завгодно, витягти хоч з того світу, повернути інтерес до життя. Але якщо в нас самих усередині нічого не спалахне, вони безсилі. Отого тисячоліттями виробленого хисту уподібнюватися звірові, освоювати його – у них немає. Вони просто беруть те, що погано лежить і саме суне до рук. Якщо не суне – вони тим надто не заморочуються. Грибів багато, ягід – ще більше. На їхній вік стане. Інша справа – чоловік. Труднощі тільки збуджують і розпалюють це загалом ліниве створіння. Воно здатне перетворюватися на власну протилежність. Або не перетворюватись і лишатися саме таким, яким ми подобаємося жінкам. Але самим-то собі ми подобаємося зовсім іншими! Ото ж бо. Тому і кидаєшся з однієї авантюри до іншої – навіть тоді, коли воно тобі і на біса не потрібно. І навіть розумієш це уже, а все одно дитячий потяг до гри перемагає – і ти влазиш в авантюру, яка тобі абсолютно непотрібна.

Єдина сила, здатна знищити чоловіка – це жінка. Вона одна знає, де там кнопка самоліквідації. Тобто ніби і не знає, але натискає безпомилково. Це як дитина біля комп’ютера. Якщо з вінчестера можна усе стерти тільки одночасним натисканням трьох кнопок в різних кінцях клавіатури, то дитина якимсь безпомилковим шостим чуттям зразу натискає саме цю трійцю. Так і тут. Жінці може бути нічого не відомо про цього конкретного чоловіка, вона його вперше бачить, але відключить зразу – сама не розуміючи як. Жінка – єдине, що тебе здатне знищити. Тому так кортить перевірити себе. Чи ти ще цілком у порядку і здатен адекватно реагувати на виклики довкілля, чи все-таки…

Жінка – істота артистична, живе у вигаданому нею самою світі і сама вірить у те, що цей світ саме такий, як вона оповідає. Тому страшенно ображається, коли натякаєш їй, ніби воно не зовсім відповідає дійсності. Те, що жінка мовить, має до реальності дуже далеке відношення – як сон, мрія чи гарячкове марення. Навіть погляд її передає не так те, що є насправді, як те, що їх кортіло би. Не підвладні їй (поки що?) хіба що вегетативні функції. Ну, такі як мурашки по шкірі.

Ну і нарешті… Жінки – це просто красиво. Часто думаєш, що саме там красивого. І не можеш переконливо собі самому відповісти. Це так краса, яка неприступна тобі самому. Краса, яка існує сама по собі, не залежно ні від чого. І у цьому їхня цінність. І тому ми завжди прагнутимемо їх. І нема на те ради. Чоловік здатен опиратися усьому. Усьому, окрім краси. Отієї краси, яку нам несуть жінки. Мабуть, саме задля того вони й присутні у нашому житті. І, мабуть, саме тому ми і здатні це життя витримувати.

Сергій ФЕДАКА, “Наш Ужгород”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *