Ужгород казковий. Про кота і мишей

Ужгород гарнішає просто на очах. Влада, здається, зібралася за один рік покращити усе, що тільки можна. Комунальники так вже «вигладжують» наші старенькі вулички, перетворюють їх на справжні проспекти і бульвари.І чим запекліше вони їх гладять, тим казковішими вони виглядають. Із цього приводу якраз і згадалася одна дивовижна історія, що трапилася чи то зі мною, чи то з кимсь іншим, але була вона точно.

Іду якось я собі через цвинтар. Іду чемно, нікого не зачіпаю. Бо, по правді, там і нікого було зачіпати – найспокійніша місцина у нашому місті. Знайомих тут на кожному кроці, але ніхто тобі не кидається на шию, не набридає балачками. Це єдине місце, де тебе ніхто не кличе на каву, котру я зовсім не п’ю. Ну як же не любити такий затишний куточок! Справжня оаза природи посеред кам’яних нетрів. Тут і душа відпочиває, і тіло у затінку ніжиться, і око є на що покласти.

Аж раптом звідкись із кущів виринув чорний котяра. Вгодований такий, шерсть – хоч черевики нею чисти. І зовсім не лякливий. Не схожий на наших волохатих бомжів, які власної тіні бояться. Ні, цей, навпаки, підійшов, потерся об чоботи, лащиться, нявчить, ну як такого було не погладити?! Рука аж сама собою пішла. А він аж очі заплющив від задоволення. Ну я його електризував ще трохи. Аж раптом чую – вже не рявкіт, а якесь гарчання. Дивлюся, а під рукою у мене не кіт, а добрячий хорт породистий з висолопленим язиком. Очі блищать, зуби – як з порцеляни. Ну, пес – то вже корисна худоба. З ним можна і на полювання, і хату стерегти буде. Ясно, що нечисть, але менше з тим. У хазяйстві все одно згодиться – це я вдало на цвинтар зайшов. Почесав я того собаку за вухом, потріпав по шиї. Такого і продати можна за добрі гроші. Аж раптом – глип! А воно вже не пес, а коза з повним вименем. Ну, коза – то ще ліпше. Завжди свіже молоко, а з нього – сир. Та й виглядає нівроку. Як із дитячої пісеньки – і роги, і ратиці, все при ній. А вовна! Пальці так самі у неї і занурилися. Гладжу, а то вже не коза, а цілий баран – роги кренделями загнуті, густе руно, ще й тронка під шиєю калатає. Альфа-самець, готовий будь-яке стадо очолити і вести його куди тільки скажуть. Куди погонич спрямує. Та такого здорованя на будь-яку виставку – всі медалі наші будуть. І погляд у нього якийсь на диво знайомий. Начебто десь я вже щось подібне бачив. Згадав – у дзеркалі! Тут би мені трохи призадуматися, але було вже не до того. Очі у мене самого вже палали, як у того барана. У мене вже азарт з’явився. Бо хто ж признається, що баран – то межа його мрій! Хочеться чогось ще ліпшого. Бо ж до доброго швидко звикаєш і вже сприймаєш його як належне. Баран – то добре, але ж не вершина еволюції! І точно – гладжу я того звіра, а він у мене під рукою перетворюється вже на коня. Справжній огир – аж блищить, копитом б’є. Я навіть нагнувся, чи не вибиває, бува, золоті монети з землі. Аж ні. Ну, немає дурних. Я на півдорозі ніколи не зупиняюся. Значить, треба і цього гладити. Справді – через якусь хвильку він вже не кінь, а здоровенний віл. Такий, що цілого маєтку вартий. До нього і підступитися страшно, але я не лякливий. Руки аж сверблять. Що ж то далі з нього буде? Слон, кит чи Змій Горинич? А якщо ту тварюку погладити, то що з неї буде? Нестримні емоції дослідника вже розривали мене зсередини.

З певним острахом почав полірувати жорстку волячу шкуру. Рогате чудовисько здивовано зиркнуло на мене, але не відсахнулося. Навпаки, притислося – гладь, мовляв. В останній момент я відчув, щось там не так. І точно – віл ніби луснув, а там, де він тільки-но стояв, бачу сіру таку мишку. Я аж ошелешив з несподіванки. Мало же бути щось здорове, а тут – на тобі, маєш! На щастя, миша не втікала, а теж сама просилася до рук. Дивна якась послідовність виходить, але ми то зараз виправимо. Мабуть, то буде якесь нове коло еволюції. Головне – не задушити її у процесі масажу. Проте миша вже ні на що не перетворювалася, як я її не гладив і не розтирав. Пробував навіть надувати її через соломинку – марно!

Н-но, догаздувався до сірих мишок. Що мені з неї? Хіба шкурку на кисет злуплю. А так усе гарно починалося. Ні щоб зупинитися вчасно. Так типова ужгородська вдача підвела. Бо коли щось виходить, то здається уже, що точнісінько так буде фортунити завжди. А коли стикаєшся з гіркою реальністю, то довго не можеш прийти до тями. Але менше з тим. Сидіти склавши руки все одно не можна. Треба щось робити – тільки уміти завжди вчасно зупинитися.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”, ексклюзивно для nedilya.net

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *