Ужгород прощається з зимою

Ужгород прощається з зимою

Зима, що минає, була просто чарівною. Окремими місяцями – навіть казковою. Тобто усе було, як у дитячій казці: чим далі – тим страшніше.

Найкраще у зимі – те, що вона зрештою неминуче минає. Правда, не зразу, не різко. Навпаки, вона ще тебе не раз вимотає, набридне донесхочу, як яка-небудь надокучлива дамочка. Є жінки, чий прихід – одне задоволення. А відхід – друге задоволення. І друге, як правило, більше, сильніше, ніж перше. Отак і з нинішньою зимою. При цьому справа навіть не у її рекордних морозах. Навпаки, останніми місяцями нас усіх настільки кидало у жар, що доводилося забувати навіть про морози.

Адже ночі стояли крижані і тихі-тихі. Ніде нічого нітелень. Чутно було тільки, як ростуть ціни. Ті росли, як скажені – і вночі, і вдень. Щоранку приходячи на базар, містяни не знали, що їх там чекає. Особливо щедрими на сюрпризи були понеділки. Недарма їх називають тяжкими – навіть для тих, хто нічим особливо не зловживає. Вони тяжкі передусім через нову інформацію, яку несуть нам. У цьому сенсі кожний понеділок – це своєрідна антип’ятниця. Якщо справжня п‘ятниця розслабляє у передчутті відпочинку, то понеділок відразу напружує і повертає до робочого тонусу. Але потім знову усе стрімко несеться до п’ятниці. Скажемо, вівторок – це протоп’ятниця, середа – майже п’ятниця, четвер – мала п’ятниця. Хоча несподіванки можливі будь-якого з цих днів. До них навіть починаєш звикати, бо щодня щось стає дорожчим.

Тому цієї зими я позбувся багатьох шкідливих звичок. Наприклад, зовсім кинув палити. Перестав читати (ну не зовсім вже радикально, а все-таки). Користуватися парасолькою чи рукавицями я перестав вже кілька років тому. Також відмовився від цілого ряду інших витребеньок. Єдине, від чого поки не вдається відкараскатися – це вкорінена звичка час від часу жувати що-небудь. Тож інколи доводиться заглядати на базари і у крамниці. Логіка цін там цілком незбагненна: нині один товар дешевший на ринкові, а завтра – у крамниці, післязавтра – знову на торговищі. Мабуть, це якийсь квест, аби життя не було нудним.

У дитинстві, коли я тікав на двір, бабуся часто цікавилися, де це я пропадав. «За хлібом бігав», – зазвичай відповідав я. «Ну і що – наздогнав його?» – кпила вона. Накаркала. Сьогодні ціни на хліб справді неможливо наздогнати. Вони просто сказилися. Псам від сказу роблять щеплення. Може придумати щось подібне і для цін? Оскільки Закарпаття ніколи не мало достатньо свого зерна, хліб тут завжди був дорожчим, ніж у хліборобських регіонах. Менше зрозуміло, чому точнісінько так дорожчають фрукти і овочі. Мабуть, за компанію, бо дурний приклад заразний. Про м’ясо взагалі мовчу, бо все більше знайомих стають вегетаріанцями – не так з якихось ідейних міркувань, як суто з економічних. Бо, погодьтеся, якось обгрунтувати цей крок ідейно дуже тяжко – не їсти самих тварин, зате поїдати їхню їжу. Тваринок їм шкода, а рослинок – ні? Тим паче, що при нинішніх дивах генетики вже тяжко розібратися – де тварина, а де рослина. Не кажучи вже про харчові технології: ковбаса із сої – продукт рослинний, хоча вважається по старій пам’яті тваринним.

Так, оберненою стороною зростання цін є витіснення на ринку натуральних продуктів різноманітними сурогатами. Ще кілька десятиліть тому наші предки, мабуть, просто не змогли би їсти усе те, що зараз їмо ми. Кількість синтезованої і модифікованої їжі просто зашкалює. Ми вже поступово перетворюємося на якийсь новий вид живого організму, що має усе менше спільного зі звичайною людиною. При цьому виробники намагаються усе менше лякати нашу нестійку психіку. Склад того чи іншого продукту якщо і вказується на упаковці, то якомога меншими буквами, аби не кидатися у вічі. Колись В.Литвин сказав, що краще не знати, як робиться українська ковбаса і українська політика. Тепер це вже стосується не тільки ковбаси. Може й справді – менше знаєш, то краще перетравлюєш. Так поступово перетворюєшся на акулу – у їхньому шлункові рибалки знаходять все на світі, включаючи пляшки із записками (пригадуєте, з цього починалися «Діти капітана Гранта»?) Скоро щось подібне буде і в наших шлунках.

А так – життя триває. З-під снігу де-не-де проступає трава, яка перезимувала і навіть лишилася зеленою. На підвіконнях зеленіє проросла цибуля – перша свіжина сезону. Один з небагатьох натуральних продуктів, що лишається загальнодоступним всупереч усьому. Нагадування про героя Джанні Родарі, котрий ніколи не засмучувався і не втрачав віри у себе. Чого і всім бажаємо.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”, ексклюзивно для zakarpatpost.net

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *