Ужгородська зебра

Ужгородська зебра

Ужгородці вже такі биті життям, що розраховують виключно на самих себе

Ужгород вже має років більше, ніж усі українські державності в сумі. Тому на нинішні державотворчі потуги дивиться з ракурсу вічності, нічому особливо не радіючи, але і не впадаючи у леквар з будь-якого приводу і навіть без приводу, як то робить центральне телебачення. Ні, поки телевізійники смакують черговою вигадкою, сивочоле місто просто пригадує свою історію.

Наприклад, в СРСР усі були братами. Та як же й не бути, коли геть усіх посилали до тієї самої мами. Кого вголос, кого про себе, кого фігурально, але мама одна-єдина. Так ми всі і поріднилися – через оту спільну Єву, котрої ніхто не бачив, але про яку кожен чув. Ми усі дружно проклинали ту добу. Тільки згодом з’ясувалося, що то був ще зовсім не найгірший час у долі Ужгорода. Заробляти на пристойне життя було важко, доводилося крутитися. Зате непристойне життя по мінімуму держава підносила тобі просто на тарілочці, ще й тицяла тебе мордочкою у те, як шкідливе кошеня.

Натомість у дев’яності заробити гроші було зовсім неважко, важко було тільки їх отримати. Зарплатня усе більше нагадувала жалюгідну здачу, а держава, що її видавала, – невизначеного віку базарну торговку з прихованою думкою. Хто сказав, що держава – це ми? Ні, держава – це нас. Довго і ніжно. Як це уміє тільки вона. З певною навіть елегантністю і спритністю рук. Спочатку схрумала наші старі заощадження, потім перетворила і нові гроші на розцяцьковані фантики. У ті роки всі патріоти палко любили рідну державу на словах і тихо ненавиділи її на ділі. Тоді я часто проголошував тост:

– Ну, щоб твої органи працювали краще за державні!

Хоча – куди вже гірше! Якби мої органи працювали так само, як державні, я би вже давно склеїв ласти і мене би навіть до анатомічного театру не взяли би. Уявіть собі істоту, якій відмовили усі п’ять чуттів вкупі з вестибулярним апаратом. Працює тільки пам’ять – та й та з перебоями (вона взагалі згасає в людині останньою). Хоча працює – це ще делікатно сказано. Бо що значить – працює? Просто мучить цю істоту, каркає «Nevermore!», дряпає пазурами, намагається змахнути перебитим крилом – аж зась. Усі диктатори передусім забороняли пам’ять, але у дев’яності на це ніхто не мав сили.

Отак і наша держава на початку розбудови. Стукотить аритмічно серце – ганяє кров жилами, хоч і не дуже зрозуміло для чого. Свідомість теплиться, розум намагається щось збагнути. Але в цілому стан ближчий до коми, ніж до життя. При цьому істота дуже хоче, аби її боялися, проте не викликає навіть глузування – хіба що співчуття. І молитися, щоб було більше такого, за що хочеться випити, і менше такого, від чого хочеться напитися.

А перше десятиліття ХХІ віку називали нульовими роками. Ясно, що хороший час так ницо не назвали би. Але доба видалася саме такою, що дане прізвисько приросло до неї намертво. Коли на вулиці до мене раптом підлітав гість Ужгорода і заклопотано питався, де тут у нас туалет, я йому меланхолійно відповідав:

– А що тут у нас не туалет?

Проте виявилося, що і те все ще було цілком пристойним. Саме тоді в Ужгороді навчилися жити і діяти всупереч. Чим менше люди їздили поїздами (і чим менше лишалося тих поїздів), тим більший вокзал для цього згромадили. Оскільки торгівля перемістилася на базари, було організовано кілька мереж різноманітних супермаркетів – спершу навіть цілодобових, та потім вони мусили відмовитися від нічних постановок у театрі одного касира.

Непомітно почалося друге десятиліття ХХІ віку. У хаті типового ужгородця три телевізори, чотири комп’ютери, п’ять мобільників і одна книжка. Жити стало не краще, але якось простіше. Злодіїв стало більше (від простих домушників до творців фінансових пірамід), конкуренція між ними зросла до непристойності – скоро почнуть красти один в одного. Або навіть почали. Бо вже маємо кризу навіть злодійської економіки. Це коли її суб’єкти самі жаліються: «З кожним днем стає усе тяжче красти. Інколи здається, що заробляєш». Аж на телеекранах виглядають вже зовсім змарнілими.

Ужгород продовжує жити, незважаючи ні на що. Бо він переживав і не таке. Ужгородці вже такі биті життям, що розраховують виключно на самих себе, близькість кордону-годувальника і традиційне наше «якось-то буде». Бо життя – то зебра. Тільки схоже, що не чорно-біла, а райдужна.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”, ексклюзивно для nedilya.net

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *