Про кохання, гріх і спокуту

Про кохання, гріх і спокуту

Цілий тиждень в Ужгороді вирував театральний фестиваль «Під цвітом сакури». Сім дуже несхожих між собою вистав – чотири від київських колективів, одна івано-франківська і дві наші, ужгородські.

Час зараз не надто підходить для започаткування подібних масштабних проектів, тим героїчнішими виглядають зусилля його організаторів і меценатів. Ужгород же спраг за такими речами, оскільки востаннє фестивалі у нашому драмтеатрі пробували збирати ще у дев’яностих роках, проте з цілого ряду причин вони тоді не прижилися. Тому зараз глядацька зала на 75 місць у чотири ряди була щовечора переповнена, доводилося заносити приставні стільці.

Формально фестиваль започатковано, бо статус академічного театру (його ужгородська трупа отримала наприкінці минулого року) передбачає організацію ним такого свята – мінімум раз на рік, а в ідеалі – двічі. Супутня мета – зробити популярнішою другу, камерну сцену, що відкрилася минулого сезону на третьому поверсі, у колишньому балетному класі. Фактично же головна причина у тому, що ужгородський театр сягнув певного рівня і наразі переживає ту кризу росту, що робить конче необхідним щільне спілкування з колегами, обмін енергіями, існуючими проблемами, спільні пошуки їх розв’язання. Так би мовити, спроба вийти із бліндажа на широкий оперативний простір.

Спектаклі були, як мовиться, про любов і про війну. Але в рамках цієї загальної парадигми вони вийшли дуже різноманітними. Вони представили, звичайно, далеко не весь спектр сучасного театрального мистецтва України, а все ж значну його частину. Імпреза вийшла доволі молодіжна, чотири з показаних спектаклів народилися зовсім нещодавно як дипломні роботи початкуючих режисерів, тобто глядачі могли побачити, як саме зараз пульсує найсвіжіша думка постановників, до якої сценічної мови вони вдаються.

Фестиваль відкрився роботою столичного Молодого театру «Піаніст» – сценічним міні-романом виховання, що вразив якоюсь гутаперчевою пластикою акторів, несподіваними поворотами сюжету.

Естафету перебрали самі ужгородці з виставою Михайла Фіщенка «Спадкоємець» – героїчною притчею про повернення блудного… батька, про те, що виправляти помилки молодості ніколи не пізно – ми самі породжуємо засоби для їх виправлення. Спектакль максимально використав усі просторові можливості, які надає наша камерна сцена.

Київський театр «Колесо» показав «Міріам» – фантасмагорію про громадянську війну, роль жінки у ній. Це була десь найбільш традиційна річ з усіх представлених, вистава-лаундж, де сприйняття не спотикалося ні на чому драстичному, але водночас і не застигало завдяки постійній інтризі.

Справжнім вибухом стала вистава Національного театру ім. Франка «На полі крові» про долю тридцяти срібняків Юди. Напружений діалог Остапа Ступки і Дмитра Рибалевського, який вівся не тільки і не стільки словами, не залишив байдужим нікого в залі.

Колектив з сусіднього Івано-Франківська привіз одну з вистав, якою він сам найбільше дорожить – «Кохання з присмаком дощу». Це містична історія двох, десь у дусі М.Метерлінка, але розказана за допомогою таких технічних засобів, які бельгійському класику і не снилися.

Зовсім протилежною love-story виявилися «Двое, не считая собаки» театру ім. Лесі Українки із Києва. Це таке собі «Анти-Муму», де відбувається зіткнення людського і тваринного, психології собаки (жінки) і вовка (чоловіка), боротьба за людську душу.

Завершився фестиваль місцевою прем’єрною виставою – «Крутими віражами» Михайла Фіщенка. Якщо попередня його вистава була побудована на діалогові двох чоловіків, то тут маємо шалений спаринг жінки і чоловіка. Вона пресингує його буквально по усьому рингові і врешті-решт домагається перемоги без переможених.

Випадково чи ні, але більшість робіт мали дуже відчутні біблійні алюзії. Майже усі були про гріх і спокуту, або ж, навпаки, про брак розкаяння. Гості продемонстрували цілий ряд новинок і в манері акторської гри і у сценографії (максимально лаконічна зате полісемантична і багатофункціональна), іншу якість звуку і світла, ніж у нас. Проте дві місцеві роботи виглядали цілком гідно на фоні запрошених гостей. Це один з найприємніших висновків. При цьому і нашим є дуже багато чому вчитися від гостей, тому розслаблятися аж ніяк не доводиться. Театр за перевалами розвивається дуже стрімко. Те, що ще вчора сприймалося як новаторське, завтра швидко застаріває. Це як двоколісний велосипед: зупинився – упав…

Перший фестиваль закрито, почався розбір польотів і підготовка до другого, який обіцяє бути ще насиченішим і цікавішим.

Сергій ФЕДАКА, ексклюзивно для nedilya.net

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *