Король і капуста

Король і капуста

Минулого тижня газета «НЕДІЛЯ» за підтримки Ужгородської міськради запросила до Ужгорода львівський театр «Театр у кошику», який представив свою виставу «Річард після Річарда» за історичною хронікою Вільяма Шекспіра «Річард III». Саме цією яскравою акцією завершився тритижневий фестивальний марафон, присвячений ужгородським сакурам. І складно було придумати більш вдалий фінальний акорд для такого наразі безпрецедентного за тривалістю культурного дійства.

Адже в Ужгороді дуже люблять театр. Але не люблять коли довго. Тому режисери переписують п’єси. Найпопулярніші репліки: «Ну» та «І?». При цьому доводиться багато жестикулювати, аби економити слова. Те, що жести найчастіше виходять непристойними – ще півбіди. Гірше, коли артист трохи «розбалансований» після вчорашнього, а таке теж буває. Тоді можна виразним, але необережним жестом зачепити декорацію. Тому останні зводять до мінімуму і міцно закріплюють десь вище голови. Як можна судити з гостей-гастролерів, такі самі тенденції зараз панують практично по всій Україні.

Мінімалізм «Театру у кошику» максимально близький до уподобань ужгородського глядача. Адже «Річард III» – одна з найдовших драм Шекспіра, її оригінальна версія триває години чотири. Тут же усе відбулося за одну годину. Із декорацій – дванадцять кинджалів, закріплених «сонечком» високо над сценою. Замість десятків акторів – одна-єдина. Зате яка! Лідія Данильчук. Це жінка, у якої словам тісно, зате думкам просторо. Слова вона цідить дуже скупо. Зате пластика, міміка, жестикуляція працюють по повній і замінюють собою вербальний ряд.

Ну і Річард ІІІ (1452-1485) теж не чужий нашому серцю. Ще Фелікс Кривін у вірші «Мне хочется во времена Шекспира, где всё решали шпага и рапира» уявляв, як цей король гасає Ужгородом, пропонуючи півцарства за коня. Проте чи то нікому з ужгородців не треба півцарства, чи то коні у нас геть перевелися. Власне, з цієї шекспірівської фрази починається і львівська вистава.

Річард ІІІ – одна з найбільш обмовлених в історії особистостей. Дослідники стверджують, що насправді він не був настільки потворним фізично, та й більшості приписуваних йому злочинів він не чинив. А все-таки посідати трон і лишатися білим і пухнастим було неможливо. З нього зробили символ політичного зла, може і не зовсім заслужено, але й не зовсім безпідставно.

Що ж до вистави з її незвичною для ужгородців сценічною мовою (багато хто був просто у шокові), то згадуються слова академіка Сергія Єфремова, які він записав у свій щоденник після перегляду одного зі спектаклів Леся Курбаса. Вихований на класичному українському театрові академік зауважив, що от є опера, а коли до неї додали ще трохи слів, це назвали оперетою, потім є ще балет, Лесь Курбас додав до нього теж трохи слів, тому це можна назвати балерето. Попри всю іронію Єфремова, Л.Курбас (який, до речі, поставив і чимало творів Шекспіра) – це великий режисер, його традиції у львів’ян дуже відчутні.

Те, що демонструє Лідія Данильчук – справді якийсь окремий жанр, ближчий до балету чи пантоміми, ніж до традиційного театру. По-перше, моторошно спостерігати, як красива жінка миттєво перетворюється на монстра – із тих, що показують на виставках воскових фігур. По-друге, здається, що в артистки немає кісток, вона здатна вивернутися як завгодно. Гра голосом – під стать пластики, ми почули усі відтінки і здорового стану, і божевілля, і різних проміжних градацій. Її персонаж – людина, яка боїться саму себе, власного відображення, хотіла би втекти від нього світ за очі, але…

І ще – Річард постійно шинкує капусту. Натяк на сучасну українську політику більш ніж прозорий. Інколи взагалі здається, ніби це єдине, що вміють робити наші політики. Принаймні, саме цим вони займаються з непідробним ентузіазмом. Акторка пародіює їх неперевершено. Це така собі окрема вистава у виставі – про особливості національного рубання капусти.

Вистава вийшла певним інсценізованим посібником з політичної психології, визначником різних емоцій, які демонструють владні мужі, коли хочуть сподобатися, залякати, обманути тощо. Її корисно переглянути студентам-політологам і кандидатам у депутати усіх рівнів. Спектакль залишає сильний післясмак. Річард бо – це наше так і не зжите минуле, воно сидить у кожному з нас, тож ні про яке «після» тут не може бути і мови…

Інтерв’ю з актрисою Лідією Данильчук читайте у найближчих номерах газети «НЕДІЛЯ».

Сергій ФЕДАКА, ексклюзивно для nedilya.net

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *